Хороші ресурси

  • Нема контенту для цього блока!

Скачати курсову роботу

  • - цікава курсова робота. - дипломна робота.

Студентські статті

  • Нема контенту для цього блока!

Наукові ресурси

Украинская Баннерная Сеть www.megastock.ru Здесь находится аттестат нашего WM идентификатора 306628194038

Уніфікація економічних порядків як чинник розвитку українсько-польських відносин



Ефективний розвиток українсько-польського економічного співробітництва в сучасних умовах можливий насамперед в руслі узгодження принципів ведення економічної політики наших держав. Головним пріоритетом на цьому шляху є уніфікація економічних порядків. Саме вона, як показує досвід європейської інтеграції постсоціалістичних держав, слугує надійною основою для формування ефективних моделей зовнішньоекономічного співробітництва, спираючись на ліквідацію різного роду правових, нормативних, управлінських, операційних, психологічних, суспільних, політичних та інших барєрів.
Вже згадувана нами категорія економічного порядку є однією з найважливіших теоретичних конструкцій в контексті дослідження принципів економічної політики постсоціалістичних держав, особливо на стадії їх європейської інтеграції. Адже жодні формальні аспекти інтеграційного процесу не здатні дати належного ефекту, якщо економічні порядки, притаманні державам, що інтегруються, не узгоджуються між собою. Саме тому ЄС серед критеріїв до претендентів на членство у цій організації висуває низку попередніх вимог, більшість із яких безпосередньо стосуються саме зміни економічного порядку.
Протягом періоду адаптації до цих вимог і підготовки до членства в ЄС Польща пройшла складну і багатопланову процедуру трансформації економічного порядку, кардинально змінивши той тип взаємодії підприємств, ринків, домашніх господарств, владних інституцій і самоврядних організацій, який домінував у державі на початку 90-х. Можна з упевненістю стверджувати, що польська економіка переорієнтувалась з централізованого порядку, притаманного адміністративно-плановій моделі господарювання, на конкурентний порядок, характерний дія моделі ринково-ліберального типу. Причому, слід особливо відзначити, що характер економічного порядку зазвичай не ототожнюється з крайніми формами його існування, а лише відображає загальні правила функціонування ринків і тенденції їхнього розвитку. Тобто, централізований порядок — це не лише радянська модель жорстко централізованої планової економіки, а й «одержавлений» квазіринок довоєнної Німеччини, і патерналістські форми управління економікою в пострадянських країнах Середньої Азії чи латиноамериканських державах, і надміру регульовані державою ринки сучасної Росії чи України. Водночас, конкурентний порядок в жодному разі не обмежується віджилою» політикою «laissez faire» чи ліберальною американською економікою XIX століття. Тобто, визначення типу економічного порядку країни залежить, насамперед, не від специфіки її політичного устрою, а від тих ринкових феноменів, що відображають сутність реальних економічних процесів та визначають модель господарського розвитку держави.
У цьому контексті ключовими індикаторами, що визначають тип економічного порядку, є:
•    механізм функціонування центральної адміністрації та влади загалом;
•    система регулювання економіки та перерозподілу ВВП;
•    рівень монополізації ринків;
•    структура власності;
•    роль цін в економічному процесі;
•    характер внутрішніх і зовнішніх інвестицій;
•    специфіка організації та ведення міжнародної торгівлі;
•    особливості соціальної політики та засобів боротьби з безробіттям тощо.
Якщо провести аналіз вищеописаних факторів у контексті функціонування економічних систем України та Польщі, то навіть поверхневого погляду буде достатньо для того, щоб зрозуміти: нині наші держави перебувають у площинах різних економічних порядків. Так, Польща протягом останніх років не просто здобула членство в ЄС, а й забезпечила формування оновленої моделі власної економіки на принципах, притаманних конкурентному порядку. Тим часом Україна й досі залишається у полоні старих схем функціонування господарського комплексу на засадах, характерних централізованому порядку.
Для порівняння, у Польщі втілена у життя адміністративна реформа істотно розширила управлінські функції та владні компетенції органів місцевого самоврядування, які нині виступають повноважними представниками влади на місцях, маючи для цього необхідні важелі впливу і фінансові ресурси, закріплені за ними у законодавчому порядку за допомогою фіксованих джерел бюджетних надходжень.
Приблизно така ж різниця спостерігається і в інших ланках господарських систем, які визначають особливості формування економічного порядку України та Польщі. Наприклад, централізоване втручання в діяльність ринків у нашій державі є на порядок вищим, ніж у сусідній Польщі, свідченням чого можуть слугувати гучні і часто малообґрунтовані інтервенції уряду та Центробанку на валютно-фінансовому ринку та в енергетичному і продовольчому секторах.
Те саме слід сказати і про режим іноземного інвестування та міжнародної торгівлі. Якщо у Польщі протягом 1995 - 2005 років спостерігалося послідовне і успішне поглиблення лібералізаційних тенденцій у цих секторах зовнішньоекономічної діяльності, то Україна практично залишалась у полоні старих протекціоністських догм. Так, з 1995 року, відколи Польща стала членом СОТ, у країні відбулися серйозні зміни у митній і податковій політиці, які знайшли своє відображення у полегшенні доступу іноземних товарів на польські ринки, приведенні економічного законодавства країни до міжнародних стандартів (насамперед ЄС), посиленні політичної стабільності в державі тощо. А після вступу Польщі до ОЕСР в країні було прийнято «Кодекс лібералізації надходження капіталу» і «Кодекс лібералізації поточних угод», які зобовязували уряд суттєво лібералізувати законодавство, що регулює господарську діяльність в країні загалом, а також обіг капіталу та циркулювання іноземних інвестицій.
Українська влада не зробила необхідних кроків, спрямованих на реальну зміну економічної політики в державі, включаючи її зовнішньо інтеграційну складову. Більше того, всупереч вимогам ЄС приймалися непоодинокі рішення антиконкурентного характеру. Так, Верховна Рада України в 1997 році прийняла низку законодавчих актів, як-от Закон України «Про стимулювання виробництва автомобілів в Україні», Закон України «Про списання заборгованості відкритого акціонерного товариства "АвтоЗАЗ" та Закон України «Про ставку акцизного податку та мито для певних автомобілів та шин для них», які, з погляду ЄС, передбачали надання південнокорейській корпорації Daewoo дискримінаційних для європейських автомобілебудівних компаній податкових пільг та офіційно гарантованих державою кредитів. А наступна заборона експорту з країн ЄС вживаних автомобілів віком понад 5 років була сприйнята нашими західними партнерами як грубе порушення положень Угоди про партнерство і співробітництво між Україною та ЄС, а також нехтування правилами цивілізованої міжнародної конкуренції. [42]
Така непослідовна зовнішньоекономічна політика України продовжилася і в подальшому. Так, у 1999 році в нашій державі було встановлено додаткові збори за проведення експертизи іноземних медичних продуктів на рівні 10 тис. дол. США за один продукт, що суперечило узгодженим правилам конкурентної політики, передбаченим Угодою про партнерство та співробітництво між Україною та ЄС. В тому ж році Україна прийняла закон «Про металобрухт», який потягнув за собою виникнення експортних обмежень для європейських компаній, що працюють у цьому сегменті ринку.
Впродовж першої половини наступного десятиріччя (2000-2005 роки) наша держава неодноразово підтверджувала свою непослідовність (а точніше — неспроможність) у формуванні конкурентного економічного порядку. Взявши на себе зобовязання перед ЄС щодо впровадження відповідних принципів у царині конкурентної політики, на практиці українська влада схилялась до зовсім протилежних дій. Зокрема, через запровадження механізму мінімальних цін і квотування поставок було суттєво обмежено доступ для європейських виробників до вітчизняного ринку цукру і фактично монополізовано на ньому діяльність обмеженого кола українських агропромислових бізнес-груп. Ситуація дійшла до того, що відповідні рішення, включаючи штрафні санкції, довелося приймати Антимонопольному комітету і навіть Конституційному суду України, який визнав окремі нормативно-правові акти з регулювання ринку цукру неконституційними.
Так, Законом України «Про проведення економічного експерименту на підприємствах гірничо-металургійного комплексу України» було запроваджено низку пільг для підприємств цієї галузі, особливо в частині двократного зниження ставки податку на прибуток. Те саме стосується запровадження преференційних режимів оподаткування для створених на початку десятиріччя численних СЕЗ і ТПР, більшість яких виникали на основі політичної, а не економічної мотивації.
Як наслідок, європейські партнери неодноразово звинувачували Україну у порушенні правил цивілізованої конкуренції і державному протекціонізмі на користь певних галузей і підприємств. Більше того, для вітчизняних металургійних компаній, слідом за нетривалим періодом стрімкого розвитку завдяки значним податковим пільгам, використанню дешевого російського газу (за цінами значно нижчими від його вартості на світовому ринку), приєднанню до металургійних комбінатів гірничодобувних підприємств, які стали узалежненими постачальниками дешевої рудної сировини, настав період антидемпінгових розслідувань, запровадження загороджувальних мит і суттєвого подорожчання (до рівня світових цін) газу. В результаті Україна опинилась у ситуації, коли продукція металургійного комплексу, який в останні роки завдяки антиконкурентній політиці державного протекціонізму став одним з найбільших експортних секторів економіки, нині стає чимраз менш конкурентною на світових ринках, загрожуючи державі не тільки негативними економічними наслідками, а й серйозними політичними ризиками: звинуваченнями у порушенні правил міжнародної конкуренції та небажанні дотримуватись європейських стандартів економічної політики, потраплянні до переліку ненадійних зовнішньоекономічних партнерів тощо. З цього приводу експерти, зокрема, зазначають: «Іноді монополізацію гірничорудної та металургійної промисловості називають вертикальною інтеграцією виробництва, суть якої полягає в належності до певних корпоративних груп технологічно повязаних підприємств — залізорудних комбінатів, вугільних шахт, коксохімічних і металургійних заводів, заводів металовиробів та інших металопереробних підприємств. При цьому власниками контрольних пакетів акцій гірничо-збагачувальних і металургійних комбінатів є обмежене коло фінансово-промислових груп, які свою технічну, виробничу, економічну та збутову політику здійснюють винятково на свій розсуд, виходячи з власних інтересів. Інакше кажучи, в Україні утворився нерегульований державою монополізм у гірничорудній підгалузі, що справляє дестабілізуючий вплив на економіку держави».
На жаль, процеси, що відбуваються в економічному та політичному середовищі України нині, свідчать про неспроможність української влади якісно змінювати концептуальні напрями економічної політики держави крізь призму пріоритетів європейської інтеграції, а також втілювати у життя нові управлінські підходи, спираючись на світоглядні цінності сучасної доби. Більшість політичних декларацій та реальних дій української влади демонструють її неспроможність втілити у життя низку принципів, спрямованих на формування в державі конкурентного порядку. Так, незважаючи на гучні єврооптимістичні декларації, що лунали на всіх щаблях владної ієрархії після останніх президентських виборів, наша держава упродовж останніх двох років так і не змогла досягнути суттєвих зрушень у становленні нових, орієнтованих на європейську ринкову традицію правил організації суспільно-економічного життя на засадах конкурентної моделі розвитку економіки ні в наближенні до формального членства в Євросоюзі, ні у більш-менш серйозному поглибленні економічного співробітництва з нашими найближчими західними сусідами — новими членами ЄЄ, насамперед з Польщею.
Всі вищезгадані факти свідчать про те, що, на відміну від Польщі та інших країн ЄЄ, Україна залишається у полоні старих «конструктивістських» уявлень про формування економічної політики держави, намагаючись із цих позицій реалізовувати свою євро інтеграційну  стратегію. Як наслідок, на практиці виходить ледь не протилежний результат. Відсутність мислення категоріями конкурентного економічного порядку призводить до того, що після правильних, на перший погляд, рішень та ухвал уряду здійснюються непослідовні практичні кроки щодо їхньої реалізації, а відтак і зовсім нелогічні дії, спрямовані на фактичну денонсацію всіх логічних «меморандумів». На догоду зацікавленим бізнес-угрупуванням «закриваються» ті чи інші галузеві ринки, стимулювання експорту здійснюється не шляхом підвищення конкурентоспроможності внутрішнього ринку, а на основі протекціоністських або прихованих демпінгових  заходів, головним джерелом розвитку вітчизняного бізнесу залишається наближеність до влади, а не якісь інновації у технологічній та управлінській  сферах.
За індексом гостинності до капіталу, визначеним журналом Forbes у 2006 році, Україна перебувала на 107-му зі 135 досліджуваних держав світу, більш ніж удвічі поступаючись Польщі за показниками обмежень для іноземного капіталу, корупції, особистої свободи, а також утричі за конку-рентоздатністю економіки і вчетверо за рівнем розвитку технологій. Згідно зі «Звітом про глобальну конкурентоспроможність 2006-2007», оприлюдненому Всесвітнім економічним форумом у вересні 2006 року, Україна у світовому рейтингу конкурентоспроможності за один лише рік опустилася на 10 позицій і перебуває в кінці восьмого десятка зі 125 оцінюваних держав.
У результаті протягом 2005-2006 років польський ВВП більш ніж утричі перевищував аналогічний український показник (на одного мешканця — учетверо), зовнішньоторговельний оборот Польщі був майже втричі більшим, ніж в України. Дохідна частина державного бюджету Польщі протягом останніх двох років у середньому приблизно вдвічі перевищує зведені доходи українського бюджету, а середньомісячна зарплата — вчетверо, пенсії ж — майже вшестеро.
На жаль, доводиться констатувати, що українська еліта недостатньо глибоко розуміє причини виникнення таких контрастів між країнами, які ще якихось 15 років тому мали приблизно однаковий рівень господарського розвитку, а за економічним потенціалом Україна була навіть у кращому становищі. Це призводить до ігнорування необхідності запровадження принципів конкурентного порядку як основного засобу підвищення ефективності економічної політики нашої держави та реалізації її євроінтеграційної стратегії.
Про це свідчать як дії, так і висловлювання окремих українських високопосадовців, а також програмні засади діяльності вітчизняних парламентських партій. Наприклад, чільні радники Президента відверто заявляють про необхідність використання державного бюджету як засобу державної підтримки окремих галузей економіки, не приховуючи, таким чином, прагнення української влади створювати конкурентні переваги для окремих  підприємств і галузей за допомогою методів, які в сучасному цивілізованому світі не використовуються. Наприклад: «Відкриваємо найважливішу книгу — Конституцію України. Читаємо розділ про повноваження Кабінету Міністрів, там чітко написано, що уряд визначає цінову політику. А законом від 1992 року чітко виписано, що уряд фактично зобовязаний встановлювати держрегулювання цін на товари і ресурси, які мають визначальний вплив на економіку»; «Нам в бюджеті потрібні спеціальні програми для підтримки енергозбереження, підтримки банківських інвестицій.., машинобудування, комунальної сфери...»; «В держбюджеті ...на потреби села передбачено рекордну за всі роки незалежності суму — 10 млрд грн... .Майже 2 млрд грн виділяється на пряму підтримку сільгоспвиробників... у нас є всі підстави стверджувати, що програма розвитку села успішно реалізується» .[13]
Наприклад, Партія регіонів, декларувала, поряд із «зниження податкового тиску на господарські субєкти і доходи українських громадян», усуненням «невиправданого втручання органів влади у діяльність господарських субєктів », «дерегуляцією господарської діяльності» і «децентралізацією системи влади за принципом субсидіарності», типові для неконкурентного економічного порядку «стимулювання (в тому числі через систему пільг) притоку інвестицій за допомогою... створення СЕЗ, ТПР, технопарків тощо», «на перших порах, поки в країні відчувається інституційний вакуум.., підвищену роль держави», «переорієнтування існуючої експортно-імпортної політики на захист вітчизняного товаровиробника, стимулювання еспорту продукції», «стимулювання платоспроможного попиту», «збільшення витратної частини бюджетів регіонів на фінансування соціальних потреб населення», «законодавче забезпечення участі корпоративного капіталу в крупних соціальних проектах», використання до високотехнологічних сегментів «податкових пільг, практики видачі під державну гарантію банківських довгострокових кредитів», «поетапне створення в Україні економіки загального добробуту», а також «форсований розвиток пізньоіндустріальних галузей і відповідної інфраструктури шляхом використання масштабних довготермінових проектів і програм, що виконуються, насамперед, великими корпораціями на базі держзамовлення і контрактів».
Не відстає від інших вітчизняних політичних партій за кількістю програмних постулатів, що не узгоджуються з принципами конкурентного порядку, і Блок Юлії Тимошенко. І хоча він визначає себе як центристську політичну силу, але декларовані ним євроінтеграційні пріоритети передбачають принаймні принципове узгодження напрямів пропонованої економічної політики з цінностями еволюційної парадигми. Проте, поряд з прагненням забезпечити «зниження ролі держави в економіці загалом та впливу чиновництва на ухвалення економічних рішень і їх невтручання в діяльність підприємств», «забезпечення вільної конкуренції на ринку високих технологій, інтернет-послуг, мобільного звязку, стимулювання приватних інвестицій у професійну та вищу освіту», «зниження податкового навантаження, мінімізацію пільг, ліквідацію ПДВ», а також з намірами «зруйнувати всі неприродні монополії», «кардинально реформувати дозвільну систему», «прийняти законодавство, що відповідає практиці СОТ», передвиборна програма цього блоку містила такі знайомі пострадянській конструктивістській традиції гасла, як «створення соціального ринку ліків», «податкове стимулювання будівництва промислових обєктів, забезпечення державного замовлення на «соціальне житло», «реалізація адресних програм прямої державної підтримки безпосередньо сільськогосподарських виробників», «істотне збільшення чисельності робочих місць у сільській місцевості», а також відображає мислення її розробників у далеких від економічного еволюціонізму категоріях: «ми поважаємо еволюційний розвиток, але він не задовольняє наших амбіцій», «ми понесемо в світ унікальну найоптимальнішу систему організації життя суспільства», «стандартними протореними шляхами ми не зможемо виконати високі завдання».
Таким чином, можна стверджувати, що в українській політичній традиції надалі відсутня культура мислення категоріями економічних порядків, спостерігається дефіцит програмних ідей щодо втілення в Україні постулатів еволюційної парадигми і конкурентного порядку зокрема. Такий стан справ не лише гальмує процеси європейської інтеграції нашої держави, а й ускладнює подальший розвиток українсько-польського економічного співробітництва. Адже Польща ще в кінці 90-х років XX століття здійснила фактичну трансформацію економічного порядку, що зберігався в державі з часів соціалізму, саме на конкурентних принципах економічного еволюціонізму.
Головним ідеологом цієї трансформації був відомий вчений-економіст, а в подальшому успішний премєр-міністр, віце-премєр і голова Центробанку Польщі, Лєшек Бальцерович. Саме з його іменем повязують вдалі економічні перетворення у польській економіці в період її переходу на рейки конкурентного порядку та подальшого вступу до ЄС. Враховуючи, що нині в Україні практично відсутні системні наукові погляди і підходи до трансформації економічної політики на засадах конкурентного порядку, польський досвід може стати для нашої держави надзвичайно корисним. Це стосується не лише формування спільної методологічної бази для розвитку двостороннього українсько-польського економічного співробітництва, а й ширшого контексту, зокрема, забезпечення успішної реалізації євроінтеграційної стратегії нашої держави загалом.
Головні постулати, що лягли в основу трансформації польської економіки, були породжені системним мисленням у руслі еволюційної парадигми, притаманної ліберальній економічній традиції. Зокрема, основною цінністю при зміні економічного порядку з постадміністративного на конкурентний стала «економічна свобода, яка знаходить свій вияв у вільно-ринковому капіталізмі.., є фундаментальною основою розвитку економіки.., створює можливості для конкуренції між виробниками різних благ, що додатково посилює схильність до інновації та змушує ефективніше господарювати». Причому фактичний «батько» польського «економічного дива»                        Л. Бальцерович неодноразово наголошував, що ринкову свободу, запроваджувану у Польщі на початку 90-х, ідеологи економічних реформ втілювали у життя саме в ліберально-індивідуалістичній іпостасі: «Упродовж останніх 100 років... відбувається конфлікт двох позицій: ліберального індивідуалізму та антиліберального етатизму. Перший особливо наголошував на широкому діапазоні свободи індивіда... Потужна держава на сторожі широко закроєної індивідуальної свободи — ось серцевина ліберальної концепції».
Таким чином, центральним пунктом ринкової трансформації польської економіки, проведеної у першій половині 90-х років, було безумовне забезпечення індивідуальної свободи для усіх громадян країни (від малих підприємців та пересічних обивателів, які переважно залишались найманими працівниками та споживачами кінцевої продукції, до власників та менеджерів великих компаній, що на той час були основними донорами державного бюджету). Реформування здійснювалося шляхом формування інститутів конкурентної ринкової економіки ліберального типу, що мало цілковито витіснити на маргінес традиційні форми і прояви «антиліберального етатизму», вкоріненого в Польщі упродовж тривалого періоду «соціалістичного будівництва».
Стратегія польських реформ спиралась на логіку прискореного економічного розвитку на етапі ринкової трансформації з подальшим переходом у стадію європейської інтеграції. Тобто, виходячи з того, що протягом попередніх десятиріч країна суттєво відстала від своїх західних сусідів за більшістю соціально-економічних показників, єдиним варіантом, що дозволяв істотно скоротити цей розрив і в майбутньому приєднатись до ЄС, була саме лібералізація економіки (міжнародний досвід свідчив, що таким чином можна не лише вирішити проблему суттєвого економічного відставання, а й перейти до інноваційної моделі економічного зростання та досягнути якісно нових стандартів соціального добробуту громадян. Це підтверджувалося прикладами «соціальної ринкової економіки» у повоєнній Німеччині, чилійського «економічного дива», британських економічних реформ доби «тетчеризму», американської «рейга-номіки» тощо).
Передбачалося, що лібералізація економіки Польщі (при жорсткій монетарній і бюджетній дисципліні) потягне за собою автоматичне спонтанне регулювання господарських пропорцій як у галузевому, так і в територіальному розрізі, сприятиме реформуванню відносин власності та розвитку ринкових інститутів. Слідом за цим виникнуть необхідні передумови для зростання продуктивності праці, конкурентоспроможності національної економіки, відбудеться ріст ВВП та надходжень до бюджету, а внаслідок цього — збільшення заробітної платні та підвищення соціальних стандартів життя населення. У підсумку, країна за відносно короткий період часу зможе серйозно наблизитись до рівня економічного розвитку країн ЄС, запровадивши у себе відповідні нормативно-правові процедури, вийти на нові європейські ринки та успішно завершити процес європейської інтеграції вступом до ЄС.
Розрахунок ідеологів польських реформ виявився напрочуд вдалим. Саме ліберальна концепція з наголосом на конкурентному механізмі децентралізації влади дозволила країні упродовж 10 років докорінно змінити всю структуру національної економіки, розвинути сучасну ринкову інфраструктуру та досягнути входження у 2004 році до ЄС. Це дало підстави авторитетним західним науковцям стверджувати, що протягом цих років
Результатом цих та інших аналогічних заходів стала фактична модернізація польської економіки на принципах, що визначають характер сучасної глобалізації та є основою функціонування ЄС. Зокрема, в країні відбулась докорінна структурна перебудова економіки, яка потягнула за собою істотне зростання асортименту та якості товарів і послуг польських виробників, насичення внутрішнього споживчого ринку добротними вітчизняними та імпортними товарами, збільшення самозайнятості населення на основі виникнення великої кількості малих приватних підприємств, скорочення видатків державного бюджету , поліпшення цінових пропорцій і структури стимулів для розвитку експорту, зменшення енергомісткості  виробництва, зростання відкритості економіки, стрімке збільшення обсягу іноземних інвестицій тощо.
Таким чином, можна зробити висновок, що польська модель лібералізації економіки, грунтована на принципах конкурентного порядку, може не просто стати для сучасної України засобом удосконалення системи зовнішньоекономічних звязків чи зразком для розробки алгоритму європейської інтеграції, а й, насамперед, прикладом для наслідування щодо формування моделі інноваційного розвитку вітчизняної економіки та підвищення якості життя населення.
Попри безперечну подібність зовнішніх атрибутів економічної політики та інституціональних форм розвитку ринків, які навіть знайшли своє відображення у схожих макроекономічних тенденціях (зростання ВВП, низький рівень інфляції та дефіциту державного бюджету, позитивне сальдо зовнішньої торгівлі тощо), мікроекономічна складова функціонування української та польської економік залишається асинхронною. У цьому сенсі ринкова трансформація в Україні здійснюється за інерційним принципом, спираючись на застарілі егалітаристські підходи у визначенні пріоритетів економічної політики. Це виявляється, насамперед, у структурних проблемах вітчизняної економіки, яка, внаслідок цього, не здатна досягати спонтанної самоадаптації до глобальних ринкових змін в довгостроковій перспективі. Так, у гірничо-металургійному комплексі, який є одним із експортних секторів української економіки і в якому формується значна частка ВВП нашої держави, «питома вага витрат природного газу у доменному виробництві — 90-100 кубометрів на 1 тонну чавуну (в країнах Заходу природний газ у доменному виробництві не використовується); питомі витрати умовного палива — 750 кг на 1 тонну чавуну (в країнах Заходу — 230-270 кг). Якщо частка витрат на паливо і електроенергію у собівартості товарної продукції металургії становить в Україні 40-60% залежно від виду виробництва, то у США, ФРН, Японії — лише 28-35%».[15]
Основу ринкової стабільності польської економіки становлять малі та середні підприємства, більшість яких виникли саме в результаті проведення ліберальних ринкових реформ. Завдяки таким підприємствам, спроможним швидко переорієнтовувати свою діяльність на види господарської активності, що найбільше затребувані ринком і дозволяють їм успішно виживати в умовах економічної конкуренції, Польща зуміла пристосуватись до стрімкої динаміки глобального ринку. Так, протягом незначного періоду часу у структурі виробництва суттєво впала частка промисловості (особливо важкої та видобувної) і швидко розвинулись галузі «нової економіки»: туризм, телекомунікації, транспортні послуги тощо. Це потягнуло за собою зниження енергомісткості виробництва, поліпшення цінових пропорцій, скорочення витрат і впровадження інновацій, зростання конкурентоспроможності підприємств та розвиток їхньої експортної діяльності.178 Все це дозволило країні не тільки стати повноправним членом ЄС у політичному сенсі, а й зайняти гідне місце в економічній системі Євросоюзу, виступаючи повноцінним учасником європейського ринку товарів і послуг.
Українська ж економіка, що залишилася у стані «заручників» вузького кола експортоорієнтованих галузей економіки, представлених переважно енергомісткими підприємствами гірничо-металургійного комплексу, хімічної промисловості та важкої індустрії, а також великими бізнес-корпораціями агропродовольчого сектора, вкотре потрапила у пастку «антиліберального етатизму».
Така управлінська філософія української влади означає незмінність її орієнтації на розвиток уже згаданих галузей «старої економіки», що в сучасних економічних умовах означає зростання ВВП та експорту за рахунок подальшого виснаження економічного потенціалу господарського комплексу нашої держави і збереження таких нездорових тенденцій, як збільшення енергозалежності України, посилення державного регулювання (фіскального, бюджетного, монетарного тощо), поглиблення структурних деформацій на шкоду галузям «нової економіки» та інноваційним виробництвам. Адже в Україні «так і не відбулася макроструктурна гармонізація, навпаки — накопичишся диспропорції та виникли нові ризики через масштабне наростання корпоративних боргів».[21] У довготривалій (і навіть се-редньостроковій) перспективі це зможе призвести до виникнення глибокої економічної кризи, викликаної структурною неадекватністю вітчизняної економіки та її невідповідністю тенденціям глобальних ринкових змін.
Відтак, у цій ситуації вести мову про поглиблення ефективного і взаємовигідного економічного співробітництва України з Польщею, яка здійснює свою зовнішньоекономічну політику на принципово інших засадах, доволі складно, у кожному разі в найближчій перспективі. Головними чинниками розвитку двостороннього економічного співробітництва, вірогідно, і надалі залишатимуться геополітичні проекти (підготовка до проведення Євро-2012, будівництво та експлуатація діючих нафтогонів, транзитних транспортних магістралей, стратегічних господарських обєктів), а також спільні регіональні ініціативи (транскордонне співробітництво, співпраця в межах єврорегіонів, реалізація міжрегіональних економічних програм). А от торговельне та інвестиційне співробітництво наших держав без зміни парадигми економічного розвитку України навряд чи вдасться вивести на новий рівень, адекватний сучасним тенденціям функціонування глобальної економіки та поглиблення європейської інтеграції.
Дата публікації: 11.05.2011
Прочитано: 3605 разів
 
 
 
 
 

Трошки реклами